Це день, коли всі згадують свої шкільні роки. Мимоволі. Адже за роботою, за життям-буттям, немає часу. Всі працюють в режимі non-stop. І немає часу зайти в свою школу. А інколи так хочеться! І так хочеться подякувати своїм вчителям! Своїм рідним вчителям.

Звичайно, вони відчувають наше тепло, але ж і не підозрюють, як ми їх любили. Ми і самі це тільки зараз зрозуміли. І дивно, дуже дивно, коли зустрічаєш однокласників, то огого: це вже «дядечки і тітоньки», а от вчителі – ті ж самі. Вони не змінюються, не старіють. І головне: вони пам’ятають всіх по іменах!

Так хочеться їм подякувати! За все: добру пораду, науку, товарискість та батьківське розуміння. І аж душа щемить від того «вчителька моя», що чути через відчинене вікно 1 вересня, від тих стрічок та дзвіночків, від незграбного вальсу, від нерифмованих віршиків.

Відразу згадується свій ось цей перший день. Перший день в школу! Банти, туфельки, портфель, квіти. І мамине: «Не згубись. Будь біля вчительки». І фотографія, де всі ще такі маленькі. А де ж я? Є-є, он мій великий бант. Не згубилась :)

Дорогі вчителі! Зі святом ВАС!
Здоров’я Вам та щирих-люблячих-допитливих
                                                            оченят Ваших учнів! 
І головне – сонячного мирного неба!

P.S. Обіцяю: зайду до Вас. Ваша Оля